БУДДИЗМ

Буддизм (санскр. Будда-Дгарма — Вчення Просвітленого) — релігійно-філософське вчення (санскр. Дгарма) про духовне пробудження (санскр. бодгі), яке виникло близько VI століття до н.е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається історична особа — принц на ім’я Сіддгартха Ґаутама з давньоіндійського царського роду Шак’я (560–480 до н.е.), який після досягнення ним просвітлення став відомий як Будда Шак’ямуні, що значить «Просвітлений з роду Шак’я».

Після досягнення просвітлення, Будда Шак’ямуні почав давати вчення, засноване на власному досвіді духовної реалізації. Ці вчення стали відомі як «Дгарма», що на санскриті означає «Вчення» або «Будда-Дгарма» – «Вчення Просвітленого». Вони були дискурсом Будди з теорії філософії та практичних настанов про те, як поводитись у щоденному житті та духовно вдосконалюватися заради пізнання істинної природи речей та власного розуму.

Вчення Будди вказують шлях, що веде до стану повного просвітлення, тобто свободи від циклічного існування – самсари. Будда вчив тому, що свідомість усіх живих істот наділена потенціалом до пробудження, який може бути повністю реалізований завдяки методам духовного вдосконалення. Ці методи полягають головним чином у розвитку вірного філософського погляду та практиці медитації.

Своєму утвердженню в Стародавній Індії та сусідніх країнах буддійське вчення завдячує імператорові Ашоці (273-232 до н.е.). Ашока –  третій імператор найбільшої в історії Стародавньої Індії держави Мауріїв, що створив імперію з територією від Кашміру і Непалу до Майсура та підкорив територію сучасного Афганістану. Він визнав буддійське вчення державною релігією своєї імперії, а потім розповсюдив його на Шрі-Ланку та сусідні країни.

У І-ІІ столітті буддійське вчення набуло розповсюдження у Китаї, звідки у V столітті потрапило до Японії, а у VII столітті – до Кореї. У VII столітті також відбулася передача буддійського вчення з Індії до Тибету та Бутану. У ХІІІ столітті буддійське вчення прийшло з Тибету до Монголії, звідки наприкінці ХVI століття розповсюдилося до Калмикії, та наприкінці XVII століття утвердилося на землях Бурятії та Туви.

У ХІХ столітті буддійським вченням зацікавилися дослідники з Західної Європи. Саме вони дали цьому вченню назву «буддизм» та зробили його предметом філософської дисципліни буддології.  У 70-80-ті роки ХХ столітті буддизм набув поширення у країнах Західної Європи та Північної Америки. Наразі буддизм представлений на всіх континентах та поряд з християнством та ісламом є однією з трьох світових релігій.

У буддизмі вирізняють три традиції, які ще називають «Трьома колісницями вчення»:

  • Гінаяна – «Мала колісниця», яка також іменується Тхеравадою (мовj. палі «Вчення старійшин»), є розповсюдженою у країнах Південно-Східної Азії (Шрі-Ланці, Бірмі, Таїланді, Лаосі, В’єтнамі та Камбоджі).
  • Магаяна – «Велика колісниця» поширена у Китаї, Кореї, Тайвані та Японії. У цих країнах вчення Магаяни найбільш поширене у вигляді традиції практики Будди Амітабги та практики Дзен (Чань по-китайськи, Сеон по-корейськи) .
  • Ваджраяна – «Діамантова колісниця», також відома під назвами «Мантраяна», «Тантраяна» та «Тантрійський буддизм», є панівною традицією у Бутані, на історичних землях Тибету (з 1959 року перебувають у складі Китайської Народної Республіки), індійських регіонах Ладакх та Сіккім, в поселеннях тибетських біженців в Індії та Непалі та районах високогірного Непалу, де проживають народи тибето-бірманської групи (шерпа, лопа, ґурунґи, лепча, таманґи та інші), в Монголії та, зрештою, в традиційно буддійських регіонах Росії, таких як Бурятія, Калмикія і Тува.